Моя бабуся якось розповіла мені про її дідуся,мого прапрадідуся. Так ось, бабусин дід Михайло жив під час війни. Його не взяли до армії на службу, але він понад усе на світі мріяв допомагати людям. Якось через їхнє село ішли німці, їх було декілька, троє синів п'ятеро бабуся уже не пам'ятала. Молоді юнаки років 19-22 не більше. Двоє із них були поранені. Солдати стукали у двері, просили до але ніхто не відчиняв і лаючись, проганяв німців з подвір'я. Та мій прапрадідусь не був таким, як його односельці,він відчинив солдатам двері, запросив до хати, нагадував бідолах і вилікував поранених (бо є він був добрим лікарем). Тоді солдати пртзналися дідусю, що їх дома чекають матері, що їх силоміць відправили на війну і, що вони зовсім не хотіли вбивати людей. Тому й втекли з посту. Мій дід протримав хлопців ще кілька днів і давши їй добрячі торбинки з харчами, відправив у дальню путь, додому. Я вважаю, що мій прапрадідусь зробив гідний вчинок, адже якоюм б не була ззовні людина, якщо вона просить до потрібно її дати, ти ж не знаєш яка вона всеркдині. Коли твориш добро, воно тобі в сто крат вертається.
Я вважаю, що мій прапрадідусь зробив гідний вчинок, адже якоюм б не була ззовні людина, якщо вона просить до потрібно її дати, ти ж не знаєш яка вона всеркдині. Коли твориш добро, воно тобі в сто крат вертається.