Праворуч, на самій поверхні Дніпра, виднів Поділ зі своїми монастирями, церквами і дзвіницями, зі своєю величезною духовною академією. За Подолом на обрії синіли ліси, що тягнулись у Литву на декілька сотень верет, і високі будинки, що висунулись із натовпу міських будівель, були немов написані на блакитному полі. А від Подолу по всьому правому березі тягнеться довге пасмо гір, облите зеленню, всіяне мальовничими купами нагірних лип і ліщини, облямоване внизу сріблястими вербами. На найбільшій горі цього пасма, де природа, граючи й переливаючись темними і світлими потоками зелені, дійшла надзвичайної розкоші, стоїть золотоверха Лавра, як вінець усій красі Києва. Блищить вона своїми банями, й ніщо у світі не може зрівнятися з її блиском: ніби сонце, роздробившись, осипало її своїми іскрами й усіяло золотим пилом поверхню синього Дніпра.
І Дніпро виблискує тільки перед Києвом, а далі, минувши Виду-бецький монастир, що виглядає нижче Києва із зелених гір, він стає смутний і дикий, не дивиться ні на зелені луки, оторочені золотавим піском, ні на зблідлі гори, що йдуть за ним у найглибшу далечінь; і тільки на прощанні, на самому краю обрію, він ураз повертається,
блищить срібною смугою і, пославши останній привіт святому місту, щезає в тумані. На цьому завороті Дніпра легкою синявою видніють гори, що його випроваджають. Чи йдуть вони й далі, чи спинились і стежать за ним іздалека, цього роздивитись не можна;. тільки ці гори такі далекі для очей, що, ставши на них, здається, можна б почути шум Чорного моря.
Праворуч, на самій поверхні Дніпра, виднів Поділ зі своїми монастирями, церквами і дзвіницями, зі своєю величезною духовною академією. За Подолом на обрії синіли ліси, що тягнулись у Литву на декілька сотень верет, і високі будинки, що висунулись із натовпу міських будівель, були немов написані на блакитному полі. А від Подолу по всьому правому березі тягнеться довге пасмо гір, облите зеленню, всіяне мальовничими купами нагірних лип і ліщини, облямоване внизу сріблястими вербами. На найбільшій горі цього пасма, де природа, граючи й переливаючись темними і світлими потоками зелені, дійшла надзвичайної розкоші, стоїть золотоверха Лавра, як вінець усій красі Києва. Блищить вона своїми банями, й ніщо у світі не може зрівнятися з її блиском: ніби сонце, роздробившись, осипало її своїми іскрами й усіяло золотим пилом поверхню синього Дніпра.
І Дніпро виблискує тільки перед Києвом, а далі, минувши Виду-бецький монастир, що виглядає нижче Києва із зелених гір, він стає смутний і дикий, не дивиться ні на зелені луки, оторочені золотавим піском, ні на зблідлі гори, що йдуть за ним у найглибшу далечінь; і тільки на прощанні, на самому краю обрію, він ураз повертається,
блищить срібною смугою і, пославши останній привіт святому місту, щезає в тумані. На цьому завороті Дніпра легкою синявою видніють гори, що його випроваджають. Чи йдуть вони й далі, чи спинились і стежать за ним іздалека, цього роздивитись не можна;. тільки ці гори такі далекі для очей, що, ставши на них, здається, можна б почути шум Чорного моря.
цей?