Діти принесли з лісу їжака, довго гралися ним. їжак не хотів розгорнутись, настовбурчив голки, то вони кидали ним об землю, пробували лоскотати патичками — й хоч би тобі що! Навіть цьку вали собакою, який, пирхаючи, обнюхував те жалке тіло, про бував перевернути лапами, але скоро поранився і, підібгавши хвоста, відбіг убік. Зрештою, подумали, що замучили їжака, а тому покинули його в купі листя, а самі порозбігались по домів ках, бо вже вечоріло.
Я його побачив, коли зійшов з поїзда і прямував стежкою, що вела поміж старим парком і великим садом. Хтось десь палив багаття; й хоч полум'я не було видно, проте рідесенький дим синьою пеленою стелився над самою землею. Повітря пахло анто нівками і чимось таким особливим, що нагадувало дитинство й те, як ми колись згрібали листя й палили на городі, де вже викопали картоплю... їжак, видно, ще не очумався, бо лежав там, де його й покинули, згорнувшись тугим клубком.
Я зупинився, очікуючи, коли він спробує побігти. Проте їжак наче вмер. Нагнувся над ним, торкнувся голок — тверді, вони мало не впивалися в долоню. Тоді я втягнув праву руку в рукав, таким чином замотавши її, і, нагнувшись ще нижче, попхнув їжака собі на полу плаща й поніс із собою.
їжак не розпростувався і, важкий, колов мені своїми шпиль ками долоню, а то й бік, коли я міцніше притискав його до себе. Від того, що зустрівся з їжаком, а тепер ніс його в загорнутій полі плаща, стало мені добре, і я чомусь навіть усміхався.
В кімнаті я запалив світло і вже тоді поклав їжака в кутку біля груби. Він там упав, як неживий, і тільки, либонь, ще тугіше згорнувся, ще гостріше повиставляв шпильки. Ну, що ж, це твоє діло, як тобі триматись, як поводитись, думав я, можеш побоюва тись, остерігатись. Можливо, й зрозумієш, що я проти тебе не маю нічого лихого, але ж ти дике лісове звіря, ти завжди боїшся й осте рігаєшся,— і, може, завдяки цьому й живеш іще... Ну, добре, ось тобі яблуко, ось тобі друге. А що ж іще тобі до вподоби?
Вийшов надвір, назбирав грушок-гниличок під грушею, і всі висипав перед їжаком, котрий, либонь, і не ворухнувся за цей час... А-а, тобі, мабуть, хочеться молока, я чув, ти його любиш. Проте молока в квартирі не було, довелося йти до сусідів. Сусіди налили мені у фіолетову пластмасову чашечку — ах, так, вони розуміють, це для їжака, і, мабуть, для того, яким сьогодні бавились діти.
Кімнату залило світло, їжак непорушно лежав у кутку. Він, звичайно, чув, що я і вдруге виходив з кімнати, але щось тут лякало його, насторожувало. Налив молоко в тарілочку, поставив коло яблук та грушок. Цікаво, що ж його непокоїть? Чи не елек тричне світло? Мабуть, воно, бо їжак у лісі звик до місячного, а це для нього — вороже...Я вимкнув світло, і почав гати за ним. Він заворушився й почав пити молоко. Груші і яблука лежали нерухомо, він їх не чіпав. Через деякий час, їжачок почав їсти яблука, груші, мабуть, залишив на потім. Мені стало його шкода, я поклав йому на колючки яблуко і грушу, і відніс у ліс. Їжачок побіг і сховався в кущі.
Я його побачив, коли зійшов з поїзда і прямував стежкою, що вела поміж старим парком і великим садом. Хтось десь палив багаття; й хоч полум'я не було видно, проте рідесенький дим синьою пеленою стелився над самою землею. Повітря пахло анто нівками і чимось таким особливим, що нагадувало дитинство й те, як ми колись згрібали листя й палили на городі, де вже викопали картоплю... їжак, видно, ще не очумався, бо лежав там, де його й покинули, згорнувшись тугим клубком.
Я зупинився, очікуючи, коли він спробує побігти. Проте їжак наче вмер. Нагнувся над ним, торкнувся голок — тверді, вони мало не впивалися в долоню. Тоді я втягнув праву руку в рукав, таким чином замотавши її, і, нагнувшись ще нижче, попхнув їжака собі на полу плаща й поніс із собою.
їжак не розпростувався і, важкий, колов мені своїми шпиль ками долоню, а то й бік, коли я міцніше притискав його до себе. Від того, що зустрівся з їжаком, а тепер ніс його в загорнутій полі плаща, стало мені добре, і я чомусь навіть усміхався.
В кімнаті я запалив світло і вже тоді поклав їжака в кутку біля груби. Він там упав, як неживий, і тільки, либонь, ще тугіше згорнувся, ще гостріше повиставляв шпильки. Ну, що ж, це твоє діло, як тобі триматись, як поводитись, думав я, можеш побоюва тись, остерігатись. Можливо, й зрозумієш, що я проти тебе не маю нічого лихого, але ж ти дике лісове звіря, ти завжди боїшся й осте рігаєшся,— і, може, завдяки цьому й живеш іще... Ну, добре, ось тобі яблуко, ось тобі друге. А що ж іще тобі до вподоби?
Вийшов надвір, назбирав грушок-гниличок під грушею, і всі висипав перед їжаком, котрий, либонь, і не ворухнувся за цей час... А-а, тобі, мабуть, хочеться молока, я чув, ти його любиш. Проте молока в квартирі не було, довелося йти до сусідів. Сусіди налили мені у фіолетову пластмасову чашечку — ах, так, вони розуміють, це для їжака, і, мабуть, для того, яким сьогодні бавились діти.
Кімнату залило світло, їжак непорушно лежав у кутку. Він, звичайно, чув, що я і вдруге виходив з кімнати, але щось тут лякало його, насторожувало. Налив молоко в тарілочку, поставив коло яблук та грушок. Цікаво, що ж його непокоїть? Чи не елек тричне світло? Мабуть, воно, бо їжак у лісі звик до місячного, а це для нього — вороже...Я вимкнув світло, і почав гати за ним. Він заворушився й почав пити молоко. Груші і яблука лежали нерухомо, він їх не чіпав.
Через деякий час, їжачок почав їсти яблука, груші, мабуть, залишив на потім. Мені стало його шкода, я поклав йому на колючки яблуко і грушу, і відніс у ліс. Їжачок побіг і сховався в кущі.