Одного разу, йшов по парку хлопчик Давидко, і побачив дивну та красиву пташку. Вона була така-така гарна! Словами не передати. Хвостик пишний, червоний та синій, на животику намальоване серденько, зеленим і у перемішку з жовтим , на шийці синенькі плямки, а на головці велика плямка рожевого коляру. І тоді хлопчик задумався: -Пташка красна пір'ям... А ми? А ми, люди, чим красні? Йду попитаю свого дідуся! І пішов Давид до дому. У нього був дідусь старенький, по за 80. Але мудрий. - Дідусю! Любий! Скажи мені, чим людина красна? -Синоцю мій, зараз тобі все поясню... Людина, це жива істота, вона вміє думати, мріяти, та говорити. Людина красна не одягом, не мудрістю, навіть не красою! Людина стає віддана Богові, і красна, добрими поступками та справами... - Я зрозумів! Дідусю! Ти як завжди, мене виручаєш! Дякую тобі! - Будь ласка внучатко!
-Пташка красна пір'ям... А ми? А ми, люди, чим красні? Йду попитаю свого дідуся!
І пішов Давид до дому. У нього був дідусь старенький, по за 80. Але мудрий.
- Дідусю! Любий! Скажи мені, чим людина красна?
-Синоцю мій, зараз тобі все поясню... Людина, це жива істота, вона вміє думати, мріяти, та говорити. Людина красна не одягом, не мудрістю, навіть не красою! Людина стає віддана Богові, і красна, добрими поступками та справами...
- Я зрозумів! Дідусю! Ти як завжди, мене виручаєш! Дякую тобі!
- Будь ласка внучатко!