Морозне сонечко тільки но піднялось на блакитному чистому небі , а вже прудкі пташки вишукують собі поживи під м'яким і пухнастим снігом. Дерева стоять у снігу, немов яблуні в цвіту. Білі-білі. І тільки де-не-де видніються червоні кетяги горобини. Таємниче стоять ялини, закутані в теплу білу шубу зі снігу. Шосе вже скинуло з себе білосніжний наряд, і здається, що дорога чорної змією звивається між високими будинками в білосніжних шапках. Незважаючи на ранню годину, люди кудись поспішають, залишаючи на снігу ланцюжки своїх слідів, які переплелися між собою.
Я люблю такі зимові ранки, вони дарують мені натхнення.
зима – це не дати на календарі. Адже вона може і не прийти першого грудня. Останнім часом її доводиться чекати довго. Кажуть, що виною цьому глобальне потепління. Але як жити без зими, без справжньої, зі снігом, зі свіжим морозним повітрям?
Для мене зима – це білий, іскристий сніг увечері. Це малюсінькі сніжинки, прозорі кришталики на пухнастій рукавичці. Їх так хочеться з’їсти, хоча дорослі забороняли це з дитинства. Це такий час, де я завжди буду щасливою дитиною, буду верещати, ковзаючись на льодяній гірці, буду тягти за собою санчата, буду ліпити та кидати сніжки, поки руки не «відмерзнуть» остаточно, і не буду боятись захворіти потім. Буду бігти по доріжці, де бадьоро хрумтить утоптаний сніжок під ногами…
Морозне сонечко тільки но піднялось на блакитному чистому небі , а вже прудкі пташки вишукують собі поживи під м'яким і пухнастим снігом. Дерева стоять у снігу, немов яблуні в цвіту. Білі-білі. І тільки де-не-де видніються червоні кетяги горобини. Таємниче стоять ялини, закутані в теплу білу шубу зі снігу. Шосе вже скинуло з себе білосніжний наряд, і здається, що дорога чорної змією звивається між високими будинками в білосніжних шапках. Незважаючи на ранню годину, люди кудись поспішають, залишаючи на снігу ланцюжки своїх слідів, які переплелися між собою.
Я люблю такі зимові ранки, вони дарують мені натхнення.
зима – це не дати на календарі. Адже вона може і не прийти першого грудня. Останнім часом її доводиться чекати довго. Кажуть, що виною цьому глобальне потепління. Але як жити без зими, без справжньої, зі снігом, зі свіжим морозним повітрям?
Для мене зима – це білий, іскристий сніг увечері. Це малюсінькі сніжинки, прозорі кришталики на пухнастій рукавичці. Їх так хочеться з’їсти, хоча дорослі забороняли це з дитинства. Це такий час, де я завжди буду щасливою дитиною, буду верещати, ковзаючись на льодяній гірці, буду тягти за собою санчата, буду ліпити та кидати сніжки, поки руки не «відмерзнуть» остаточно, і не буду боятись захворіти потім. Буду бігти по доріжці, де бадьоро хрумтить утоптаний сніжок під ногами…