Зараз січень-середина зими. Зранку світить яскраве сонце на блакитному чистому небі. Сніг переливається різнобарвною веселкою, легкий морозець. У такий день приємно стати на лижі і піти до зимового казкового лісу. Тут надзвичайно тихо.Таємниче стоять ялини, закутані в теплу білу шубу зі снігу. Дмухнув легкий вітерець, з найближчою гілки осипався сніг. Пролетіла велика ворона і змахнула сніг на доріжку. Я йду вздовж узлісся і насолоджуюся цією суворою та казковою красою. Здається, все завмерло навколо, але це оманливе враження. Десь на верхівці сосни метушиться білка, далеко заєць-біляк. Зима диктує свої закони, але життя не зупиняється ні на хвилину, мешканці лісу зайняті своєю повсякденною роботою. Я теж іду додому-пора готуватися до навчального тижня. Розпал зими. Холодно, вітряно. Як добре, що сьогодні неділя і не треба нікуди виходити. Я підійшла до вікна, щоб подивитися температуру на градуснику. Мінус десять. Навіть здригнулась, подумки уявила, як пробирає до кісток цей пронизливий вітер. У нас під вікном росте горобина. Вона помітно розгойдується під натиском вітру. Раптом її обліпила зграя снігурів. Вони діловито розсілися на гілках, озирнулися на всі боки і стали клювати яскраві соковиті ягоди. Дерево велике, яскраво-червоних кистей достатньо, тому птахи не метушаться, всім вистачає. Снігурі наклювалися вдосталь і вип’ятили яскраво-червоні грудки, як на виставці. Напевно, вони чекали команди ватажка. Відпочивши після ситного обіду, птахи відлетіли. А я здивувалася-дерево було сіре, не залишилося жодного червоного грона. Як добре, що є такі зимові їдальні для наших птахів!
