Одного осіннього дня, коли я ще була зовсім мала, а в ліс можна було ходити і не боятися вовків, моя бабуся покликала мене з собою по гриби. Вона нахилялася біля кожного горбочка, штовхала його довгою палицею, і, впевнившись, що там немає гриба, йшла далі. Я по-трохи відставала, і не встигала за нею, бо була зачарована красою золотої осені. Зненацька я почула тихий шелест позаду. Я не боялась, хоч і кажуть, що з покон-віків тут водяться ведмеді. Оглянувшись назад, серед пожовклого листя я побачила їжачка, який ніс на своїй колючій спинці декілька опеньків. Маленьке створіння повільно рухалося, а ззаду щось неначе кралося за ним. Я ніяк не могла вгледіти, що воно є. Коли тваринка підібралася ближче до їжачка, я побачила надзвичайної краси лисичку. Їжачок підняв голову догори і почав прислуховуватися. Лисиця тим часом тихо просувалася до нього. Маленький їжак швидко скрутився, зрозумівши в чому ріс, а лисиця тим часом підійшла дуже близько і опустила свою довгу мордочку, уткнувшись носом в колючки. Руда не помічаючи мене, штовхнула їжака вперед і, облизувалася, намагаючись виманити їжака лапою. Маленьке створіння, що було схоже на м'яч з голками, навіть не думало розвертатися. Аж раптом, я почула знайоме бабусине : "Аууу". Я відгукнулася, а коли подивилася на місце, де була лисиця не побачила нікого, крім хороброго їжачка-хитрячка, який вирушив далі, немов нічого не сталося.
