Ми з однокласниками дуже любимо вечорами кататися на роликах по центральній алеї парку, де наставлено безліч лавок. Одного разу в мене сталася якась аварія з ковзаном, і я присів поруч із дідусем із пишними білими вусами й добрим поглядом очей. А ще я звернув увагу, що на його піджаку було багато орденських планок. Він відразу видався мені таким добрим і симпатичним. Тому я не був здивований, коли він запропонував: — Хлопче, може, я тобі чимось до Ми разом намагалися привести до ладу мої ковзани і просто розмовляли. Якось між іншим він запитав, на якій вулиці я живу. Я відповів, що на вулиці імені Ахсарова, героя Вітчизняної війни. Далі Микола Миколайович (так звали дідуся) розповів мені таке: — Я служив у його полку. Знаєш, хлопче, таких людей, як Енвер Бімолатович Ахсаров, слід нагороджувати не тільки найвищими нагородами країни, а всіма всесвітніми і не тільки за героїзм, а насамперед за високу людяність. Він був незвичайною людиною, бо де б не перебував його полк, він спершу розмістить поранених і хворих бійців, а тільки потім знайде якийсь закуток для свого штабу. Увечері перед очікуваним боєм обійде всіх, словом підтримає, смуток розвіє, поговорить душевно. Його називали «батя», а такого не кожен командир заслуговував, — це був вияв найбільшої пошани. І загинув він тому, щоб був людяним і піклувався про бійців. Він хотів до молоденькому солдатикові підтягти ящик із боєприпасами, оступився, відійшов на півкроку від визначеної саперами стежки й натрапив на міну. ...Несли його бійці на руках через усе місто й не приховували сліз. Наступного ранку, поспішаючи до школи, я підійшов до меморіальної дошки з портретом героя Ахсарова, що встановлена неподалік школи, і поклав квіти.
— Хлопче, може, я тобі чимось до
Ми разом намагалися привести до ладу мої ковзани і просто розмовляли. Якось між іншим він запитав, на якій вулиці я живу. Я відповів, що на вулиці імені Ахсарова, героя Вітчизняної війни. Далі Микола Миколайович (так звали дідуся) розповів мені таке:
— Я служив у його полку. Знаєш, хлопче, таких людей, як Енвер Бімолатович Ахсаров, слід нагороджувати не тільки найвищими нагородами країни, а всіма всесвітніми і не тільки за героїзм, а насамперед за високу людяність. Він був незвичайною людиною, бо де б не перебував його полк, він спершу розмістить поранених і хворих бійців, а тільки потім знайде якийсь закуток для свого штабу. Увечері перед очікуваним боєм обійде всіх, словом підтримає, смуток розвіє, поговорить душевно. Його називали «батя», а такого не кожен командир заслуговував, — це був вияв найбільшої пошани. І загинув він тому, щоб був людяним і піклувався про бійців. Він хотів до молоденькому солдатикові підтягти ящик із боєприпасами, оступився, відійшов на півкроку від визначеної саперами стежки й натрапив на міну. ...Несли його бійці на руках через усе місто й не приховували сліз.
Наступного ранку, поспішаючи до школи, я підійшов до меморіальної дошки з портретом героя Ахсарова, що встановлена неподалік школи, і поклав квіти.