Відомо, що яскравою, помітною і доволі вагомою є зовнішня велич людини — становище її в природі та в суспільстві. Проте зовнішня велич нічого не варта, якщо не спирається на внутрішні якості людини, які являють цінність самі собою, незалежно від зовнішнього становища. У чому ж полягає внутрішня велич людини? Звісно, насамперед у розумі людини. Проте, на мою думку, не тільки в ньому велич. Величною є йдуша людини. Ця велич не така яскрава і помітна здалеку. Проте з любов’ю ми згадуємо тих, хто щиро вірив і вірно кохав, хто відзначався вірністю своєму обов’язку, ніжністю і любов’ю, лагідністю і великодушністю, безкорисливістю і самовідданістю. Як свідчення цього згадаймо роман О. Гончара «Собор», у якому письменник закликає «берегти собори душ своїх», чимало уваги приділяє зображенню духовної краси, величі людини і викриває негативні її прояви. Духовно багатими і чистими, величними постають перед нами Єлька і Микола, Вірунька й Іван, Ізот Лобода і Ягор Катратий. Розвинувши розумові здібності, але занедбавши моральність, людина стає черствою, жорстокою та егоїстичною, про що свідчить у романі таке уособлення непорядності, як Володька Лобода. У сутичці з тими, «…що без соборів у душі», Микола Баглай постає перед читачем «як той біблейський юнак, що вигнав осквернителів з храму». Отже, велич людини полягає не в розкоші, не в славі, не в кар’єрі, а в щедрості, досконалості її душі. Тож для моральної величі людини, як і для розумової, — безмежне поле діяльності й постійного розвитку. Але моральна велич ширша, бо вона доступна кожному, тоді як вершини розумового розвитку є долею талановитих.
