СТЕП Степе мій, урожайнику! Лежиш ти, повитий красою, шепочеш стиглим колосом! Скільки раз на рік ти міняєш свою оздобу? Навесні ти лежав чорнотілий, клубочився сизим маревом випарів... Напоєний вологою, наснажений сонцем, прийняв ти в лоно своє золотий засів. Потім зарум'янився, зазеленів першими сходами, а згодом обіслався ніжними килимами — ярицвітами. Аж згодом гойдав ти на собі хвилясту, зелену піну злаків, красувався срібним колосом, цвів сережками, клубочився золотим пилом квітування, половів хмарками і закипів золотим литвом повнозерного колосу. І ось ми прийшли на твій поклик. Твої недавні весняні сівачі стали женцями. Яким же ти розкішним і багатим став, степе наш! Весело і любо засівати тебе хлібом, зодягати, прикрашати тебе зелом молодих лісів, напувати твої яри і вибалки срібноводцям ставків і озер. Любо тебе заквітувати голубим льоном, червоними квітами еспарцету, рожевими китичками конюшини... Весело обробляти тебе, бо горнешся ти, красеню, до сівачів, господарів своїх. Для них ти розквітаєш своєю красою, для них плодоносиш
