Усі ми: квіти, трави, дерева, люди — діти великої, могутньої Природи. Дихаємо одним повітрям, гріємося під одним сонцем, пускаємо коріння в одну землю. І все життя тягнемось до висот небесних — гілками-руками, думами-мріями, душами-квітами. Приходимо ненадовго в цей світ, прокладаємо в ньому свою стежку і назавжди відходимо в інший, неземний. Який же сенс у цьому вічному круговороті життя? Чи не в тому, щоб, пройшовши складний шлях пізнання, стати на вищий щабель духовності, відчути свою єдність з усіма формами космічного буття, свою спорідненість з билинкою, пташкою, сонячним променем, краплинкою вранішньої роси? І тоді світ теж стане мудрішим, покращає, бо все в ньому взаємопов'язано і взаємозумовлене.
