В образі батька Михайлика Панаса Дем’яновича письменник втілив вікову селянську мудрість і доброту, що так характерна для звичайних, чемних трудівників-хліборобів. Все своє життя батько працював на землі, на тій загорьованій десятинці, що і годувала, і зодягала, і на світі держала його і сім’ю.
Мати Михайлика Ганна Іванівна виступає у творі як найбільша захисниця краси. Вона здається справжньою жінкою-берегинею, яка й навчила Михайлика любити красу звичайного соняшника, ранкового туману, калини і вранішньої роси. Ганна Іванівна не вміла писати і читати, та книгами для неї були огород і сад, трави і квіти, хліб і поле. Вона хоч і жила усе життя в нестатках, ніколи не дорікала на свою долю. Вона дуже любила своє небагате господарство, свій садок, свій огород і своє село. Невтомна трудівниця, вона й сина свого привчила до праці, навчила у праці знаходити найвищу радість: «…Як свята, очікувала садіння, косовиці, жнив; вона любила, щоб снопи були гарними, як діти, а полукіпки, наче парубки — плече в плече. І дуже полюбляла в жнива після праці лягти на воза і дивитись на зорі, на Чумацький Шлях, на Стожари і на отой Віз, що народився із дівочих сльозин».
В образі батька Михайлика Панаса Дем’яновича письменник втілив вікову селянську мудрість і доброту, що так характерна для звичайних, чемних трудівників-хліборобів. Все своє життя батько працював на землі, на тій загорьованій десятинці, що і годувала, і зодягала, і на світі держала його і сім’ю.
Мати Михайлика Ганна Іванівна виступає у творі як найбільша захисниця краси. Вона здається справжньою жінкою-берегинею, яка й навчила Михайлика любити красу звичайного соняшника, ранкового туману, калини і вранішньої роси. Ганна Іванівна не вміла писати і читати, та книгами для неї були огород і сад, трави і квіти, хліб і поле. Вона хоч і жила усе життя в нестатках, ніколи не дорікала на свою долю. Вона дуже любила своє небагате господарство, свій садок, свій огород і своє село. Невтомна трудівниця, вона й сина свого привчила до праці, навчила у праці знаходити найвищу радість: «…Як свята, очікувала садіння, косовиці, жнив; вона любила, щоб снопи були гарними, як діти, а полукіпки, наче парубки — плече в плече. І дуже полюбляла в жнива після праці лягти на воза і дивитись на зорі, на Чумацький Шлях, на Стожари і на отой Віз, що народився із дівочих сльозин».