Вороні, що молилась день від дня, Вславляючи свою пташину віру, Десь так за місяць до великодня Бог дав шматок «Любительського» сиру. Сидить Ворона в лісі між гілляк І вертить тим сирком і так, і сяк. То пхне в дупло, то суне поміж віти, В гніздо ховає й знов виймає звідти, Аби лише нанюхатися всмак. А з’їсти не наважиться ніяк: Триває піст, то й змушена говіти. Минає тиждень, другий проліта... Говіє наша страдниця свята, Кору лиш їсть, скоромного ж — нічого! Охляла, бідна, схудла до знемоги. А сир лежить, поглянеш — сміхота: Засох, поцвів, вже чимось тхне від нього. Вороні хоч би що — анітелень. Кінець кінцем настав жаданий день, Схопила сир, дзьобнула — дивна штука! — Не кришиться — твердий, як каменюка, Немов лукавий клав його під прес! Ворона зла! Бо нічим розговітись. Тримає в дзьобі свій делікатес. Аж тут Лисиця виткнулася звідкись І мовить, звівши очі до небес: «Голубонько, Христос воскрес! Про тебе ходить чутка в нашім борі, Що ти співаєш у церковнім хорі. Я ж страх люблю божественні пісні, Вони такі душевні, чарівні!.. Молю тебе, співачко незрівнянна, Утіш мене своїм меццо-сопрано, Псалом якийсь чи пісню заспівай. Ну, я чекаю, любонько, давай!..» Ворона вниз поглянула спроквола, Розкрила рота й видала «вокал»... Сир випав з дзьоба, полетів додолу І вбив руду Лисицю наповал.
