В оповіданні "Дорогою ціною" Михайло Коцюбинський, слідом за Тарасом Шевченком, Нечуєм-Левицьким, опоетизував волелюбний дух трудящих України. Остап Мандрика був вихований на розповідях діда, «який ходив у Січ, а потім різав панів в Умані"» Ті розповіді пробуджували в дитячій голові химеричні мрії, військовий запал. Остап не хотів змиритися з тим, що він, Соломія, дід – не більше, ніж худоба у пана. Він часто згадує, як піддавали тортурам сивого дідуся на стайні, як погрожував освіжати і його самого пан. Остап любив кожну стежку, кожну горбинка рідної землі, але жити в неволі-гірше смерті. Цією відчайдушністю у своєму прагненні до волі він нагадує козака Голитьбу, Миколу Джерю, героїв Шевченка.
І справжнім відкриттям в літературі було створення письменником образу жінки, не тільки поламаної, стражденної, а й сильної, сміливої, здатної до боротьби за свою долю. "Ваша Соломія - це джерело під час спеки ... то завдаток типу жінок, які вміють обороняти себе», – так визначала цей образ відома громадська діячка того часу Н. Кобринська. Щоб бути справжнім товаришем Остапу, вона жертвує своєю красою, чудовими косами. Засмучені очі Соломії не покидають з того часу нашу уяву. Бачимо їх, коли з жахом стежить Соломія за високими вогневими горами палаючих плавнів і в останньому розпачі кличе важко пораненого Остапа; коли на човні разом з Іваном готує напад на турецьких козаків, щоб звільнити свого коханого; коли чорна безодня Дунайської води заховає тіло…
Дорогою, найвищою ціною заплатила Соломія за бажання бути вільною, гірку ціну дав за волю Остап: все життя написане на спині, а половина душі навіки залишилася в Дунаї. Такий трагічний кінець розповіді ще раз підкреслює волелюбність українського народу, його прагнення за всяку ціну домогтися свободи.
Объяснение:
В оповіданні "Дорогою ціною" Михайло Коцюбинський, слідом за Тарасом Шевченком, Нечуєм-Левицьким, опоетизував волелюбний дух трудящих України. Остап Мандрика був вихований на розповідях діда, «який ходив у Січ, а потім різав панів в Умані"» Ті розповіді пробуджували в дитячій голові химеричні мрії, військовий запал. Остап не хотів змиритися з тим, що він, Соломія, дід – не більше, ніж худоба у пана. Він часто згадує, як піддавали тортурам сивого дідуся на стайні, як погрожував освіжати і його самого пан. Остап любив кожну стежку, кожну горбинка рідної землі, але жити в неволі-гірше смерті. Цією відчайдушністю у своєму прагненні до волі він нагадує козака Голитьбу, Миколу Джерю, героїв Шевченка.
І справжнім відкриттям в літературі було створення письменником образу жінки, не тільки поламаної, стражденної, а й сильної, сміливої, здатної до боротьби за свою долю. "Ваша Соломія - це джерело під час спеки ... то завдаток типу жінок, які вміють обороняти себе», – так визначала цей образ відома громадська діячка того часу Н. Кобринська. Щоб бути справжнім товаришем Остапу, вона жертвує своєю красою, чудовими косами. Засмучені очі Соломії не покидають з того часу нашу уяву. Бачимо їх, коли з жахом стежить Соломія за високими вогневими горами палаючих плавнів і в останньому розпачі кличе важко пораненого Остапа; коли на човні разом з Іваном готує напад на турецьких козаків, щоб звільнити свого коханого; коли чорна безодня Дунайської води заховає тіло…
Дорогою, найвищою ціною заплатила Соломія за бажання бути вільною, гірку ціну дав за волю Остап: все життя написане на спині, а половина душі навіки залишилася в Дунаї. Такий трагічний кінець розповіді ще раз підкреслює волелюбність українського народу, його прагнення за всяку ціну домогтися свободи.