Круджу дуже шкода себе. Дивлячись на себе, маленького, безпорадного, Скрудж-дорослий плаче і пригадує, як у його теперішньому житті, вчора, до його дверей підійшов хлопчик колядувати, а він його прогнав. Пригадуючи це, Скрудж каже Духові: «Я хотів би дати йому що-небудь — тільки й усього». Скрудж уже почав розуміти, що тим самим він і себе зробить трішечки щасливим. Це був перший урок — урок доброти. А ось і другий урок. Скрудж за до Духа бачить себе дорослішим і теж покинутим. Але ось в його кімнату вбігає сестра і повідомляє: батько дозволив, щоб брат на святках був з ними, разом з родиною, і назавжди залишився у рідній оселі. Дух нагадує, що маленька Фан дуже любила Скруджа, здавалося, він мав би бути вдячним сестрі, котра мала таке велике, чуйне серце. А що було насправді? Сестра померла молодою заміжньою жінкою, у неї залишився син, небіж Скруджа. На знак вдячності сестрі і на пам’ять про неї Скрудж мав піклуватися про небожа. Коли той запросив дядечка до них на Різдво, він грубо відштовхнув його від себе. При цьому ще недобрим словом відгукнувся про свого клерка Боба Крачига; «Мій клерк, нікчема з платнею п’ятнадцять шилінгів на тиждень, має дружину з дітьми на шиї, а й собі туди ж, розводиться про “веселе Різдво”».
