От чому я йду у міський парк і всі частіше ловлю себе на думці, що дуже полюбила його – ніжний і ясно-зелений навесні, яскравий і барвистий улітку, що шарудить і жовтий восени, тихий і білий узимку. От переді мною колишеться зграйка берізок-сестричок, їх ніжні, легені листики тремтять на вітрі, як крильця на білому платті. Притулишся до білого стовбура, і здається, що чуєш, як по ньому повзуть трудяги-мурахи, а сама берізка розповідає казку про своє життя. Отут колись росли міцні молоді дубочки, а тепер я бачу змужнілі сильні дуби, бачу, як по їхніх гілках перелітають птаха й стрибають білки. Я сиджу на крамничці й любуюся блакитною ялиною – улюбленим деревом мого дитинства. Я уявляю собі новорічну ялинку, всю в блискучих іграшках і блискаючому «дощику». І спалахує давно забуте відчуття, коли прокидаєшся ранком із хвилюючою думкою: а що під ялинкою?
