Великий російський письменник Лев Толстой почав свій роман Анна Кареніна такими словами: “Всі щасливі сім’ї схожі одна на одну, кожна нещаслива сім’я нещаслива по-своєму”1. Хоча я не поділяю впевненості Толстого щодо того, що всі щасливі сім’ї подібні, однак я відкрив для себе одну рису, яка притаманна більшості з них: вони вміють прощати і забувати про недоліки інших та шукати те, що є хорошим.
З іншого боку, в нещасливих сім’ях кожен шукає помилок, таїть злобу й не прощає колишніх образ.
“Так, але…”,—починає хтось із нещасливої сім’ї. “Так, але ви не знаєте, як сильно вона мене образила”,—каже один. “Так, але ви не знаєте, який він жахливий”,—каже інша.
Можливо, обоє праві; можливо, жоден з них.
Образи бувають різними. Глибина душевних ран буває різною. Але я помітив, що часто ми виправдовуємо свій гнів і заспокоюємо власну совість, розповідаючи собі історії про те, якими мотивами керуються інші люди і засуджуємо їхні вчинки як непростимі або егоїстичні, в той же час вважаючи свої мотиви чистими й невинними.
З іншого боку, в нещасливих сім’ях кожен шукає помилок, таїть злобу й не прощає колишніх образ.
“Так, але…”,—починає хтось із нещасливої сім’ї. “Так, але ви не знаєте, як сильно вона мене образила”,—каже один. “Так, але ви не знаєте, який він жахливий”,—каже інша.
Можливо, обоє праві; можливо, жоден з них.
Образи бувають різними. Глибина душевних ран буває різною. Але я помітив, що часто ми виправдовуємо свій гнів і заспокоюємо власну совість, розповідаючи собі історії про те, якими мотивами керуються інші люди і засуджуємо їхні вчинки як непростимі або егоїстичні, в той же час вважаючи свої мотиви чистими й невинними.