Багато років минуло відтоді, як Михайлик був малим. Але й багато спогадів залишилося в його душі та серці. І зараз перед його очима постають робітники землі, плугатарі, люди, які віддали своє життя й невтомну працю найбільшому у світі чуду — хлібу: «Я пам'ятаю, як урочисто проводжали в поле плугатарів із раннім плугом. Коли ж вони повертались увечері додому, їх стрічали старі й малі. А яка то була радість, коли орач виймав тобі з торби шматок причерствілого хліба і казав, що він од зайця. Це був найкращий хліб мого дитинства!» Дивлячись на їхню невтомну працю, хлопець вбирав у себе повагу до землі, до хліба, до людей.Добре пам'ятає бідність своєї родини автор. Батьки головного героя також живуть бідно. Михайлика віддали до школи. Але коли прийшла зима, ^о хлопцю нічого було взути. Аби Михайлик не пропускав уроків, батько кожного дня носив його на руках і забирав так само додому, загорнувши сина у кирею: «Якби тепер запитали, яку найкращу одіж довелося мені бачити по світах, я, не вагаючись, відповів би: кирею мого батька». Природний розум, тонке відчування природи, цікавість до нового — все було в простої сільської дитини, що передалося йому від батьків. А головна життєва мудрість, на думку Михайла, лежала в словах його батька: «Тепер головне — свіжа сорочка і чиста совість...»
