Багато з моїх однолітків вважають себе вже досить дорослими для того, щоб не вірити в чудеса. А я недавно зрозумів, що все не так просто.
Був холодний зимовий вечір. Я повернувся зі школи додому. Я зняв рюкзак, роздягнувся та поставив чайник, на ходу привітався з батьками та пішов включати комп'ютер. Заваривши чай, я заглибився в спілкування з друзями. І довго б могло тривати спілкування, але щось насторожило мене.
Подумавши, я зрозумів, що мене насторожила неприродна тиша, що панувала в хаті. Ніхто не бігав навколо, не питав, як справи в школі, не змушував робити уроки, не лаявся за марне просиджування часу в соціальних мережах та комп'ютерних іграх. Тут я згадав, що батьки, коли я заходив на кухню, не звертаючи на мене уваги, застигли над чимось у кутку.
Вирішивши дізнатися, в чому справа, я встав з комп’ютерного місця та почув тоненький, жалібний стогін. Я навіть не відразу визначив джерело. Вийшовши на кухню, я побачив батьків, застиглих у кутку. А перед ними я побачив нашу кішку Марусю, що лежала на підлозі на згорнутій вчетверо вовняній ковдрі. Поруч на ковдрі виднілися мокрі плями. Кішка лежала, прикривши очі та жалібно нявкала.
Спочатку я злякався та, схопившись за мамину руку, запитав: «Мам, а що з нею?». «Не бійся», - відповіла мама , не обертаючись. «Просто в нашої Марусі скоро з'являться кошенята. Дивись». Мама обійняла мене за плечі та ми ще довго стояли разом і, не кажучи ані слова гали за народженням кошенят. Ще довго після цього я перебував під враженням побаченого.
А коли через кілька днів мама поклала мені в руки крихітного, ще сліпого кошеняту, я подумав: «Ось же воно, маленьке диво, лежить у мене в руках». І тоді ввечері я теж бачив диво. Чудо народження нового життя. І тоді я зрозумів, що дива існують, вони оточують нас, потрібно тільки озирнутися і придивитися уважніше до звичних на перший погляд речей.
Був холодний зимовий вечір. Я повернувся зі школи додому. Я зняв рюкзак, роздягнувся та поставив чайник, на ходу привітався з батьками та пішов включати комп'ютер. Заваривши чай, я заглибився в спілкування з друзями. І довго б могло тривати спілкування, але щось насторожило мене.
Подумавши, я зрозумів, що мене насторожила неприродна тиша, що панувала в хаті. Ніхто не бігав навколо, не питав, як справи в школі, не змушував робити уроки, не лаявся за марне просиджування часу в соціальних мережах та комп'ютерних іграх. Тут я згадав, що батьки, коли я заходив на кухню, не звертаючи на мене уваги, застигли над чимось у кутку.
Вирішивши дізнатися, в чому справа, я встав з комп’ютерного місця та почув тоненький, жалібний стогін. Я навіть не відразу визначив джерело. Вийшовши на кухню, я побачив батьків, застиглих у кутку. А перед ними я побачив нашу кішку Марусю, що лежала на підлозі на згорнутій вчетверо вовняній ковдрі. Поруч на ковдрі виднілися мокрі плями. Кішка лежала, прикривши очі та жалібно нявкала.
Спочатку я злякався та, схопившись за мамину руку, запитав: «Мам, а що з нею?». «Не бійся», - відповіла мама , не обертаючись. «Просто в нашої Марусі скоро з'являться кошенята. Дивись». Мама обійняла мене за плечі та ми ще довго стояли разом і, не кажучи ані слова гали за народженням кошенят. Ще довго після цього я перебував під враженням побаченого.
А коли через кілька днів мама поклала мені в руки крихітного, ще сліпого кошеняту, я подумав: «Ось же воно, маленьке диво, лежить у мене в руках». І тоді ввечері я теж бачив диво. Чудо народження нового життя. І тоді я зрозумів, що дива існують, вони оточують нас, потрібно тільки озирнутися і придивитися уважніше до звичних на перший погляд речей.
Оригинал http://ycilka.net/tvir.php?id=819#ixzz4zZbHDrf5