Козацьке прислів’я говорить: «Коли всім народом дмухнути, то ураган буде!» Саме з такими словами козаки починали свою боротьбу проти поневолювачів. І через чотири століття знов наш український народ «дмухнув» в сторону зла, фальші, лицемірства.
Тарас Шевченко знав, що непоборним нашим бажанням було звільнення нас від єгипетської язви неволі, мечем Архангела Михаїла. Самі ми боялися взяти до своїх рук холодне залізо й ним розрахуватися за свої кривди, здобуваючи волю. Цей страх – це не було фізичне безсилля, а страшне духовне рабство, якого Шевченко ніколи не визнавав, постійно з ним боровся й лікував від нього нашу народну душу.
Шевченко знав і бачив, що ми вмираємо рабами не тому, що ми слабкі фізично, а тому, що ми захворіли духовно, бо думали, як раби. А рабів навіть Бог не може визволити. «Рабів до раю не пускають!» — такі заклики часто лунали на Майдані і вже вкорінилися у свідомості українців. Такими закликами, патріотичною атмосферою кожен українець змінився, переборов у собі нечисть, став добрішим. Кожен усвідомив, що нас всіх об»єднує не тільки спільна обкладинка паспорта, а спільна історія, нація, душа.
Наступникам великого Кобзаря вже не грозить тотальне затемнення свідомості, бо нам болять рани наших Героїв, в пам’яті сяють їхні очі; на сторожі кожного українця долею випадку стоять наші захисники. З кожною кулею, яка зупиняла чиєсь серце, з кожною сльозинкою, кожною гримасою болю та страху ми ставали більш мужніми, сильнішими. Щоправда, заплатили зависоку ціну. Просимо своєї чистою безмежною українською душею у Бога заступництва…
Козацьке прислів’я говорить: «Коли всім народом дмухнути, то ураган буде!» Саме з такими словами козаки починали свою боротьбу проти поневолювачів. І через чотири століття знов наш український народ «дмухнув» в сторону зла, фальші, лицемірства.
Тарас Шевченко знав, що непоборним нашим бажанням було звільнення нас від єгипетської язви неволі, мечем Архангела Михаїла. Самі ми боялися взяти до своїх рук холодне залізо й ним розрахуватися за свої кривди, здобуваючи волю. Цей страх – це не було фізичне безсилля, а страшне духовне рабство, якого Шевченко ніколи не визнавав, постійно з ним боровся й лікував від нього нашу народну душу.
Шевченко знав і бачив, що ми вмираємо рабами не тому, що ми слабкі фізично, а тому, що ми захворіли духовно, бо думали, як раби. А рабів навіть Бог не може визволити. «Рабів до раю не пускають!» — такі заклики часто лунали на Майдані і вже вкорінилися у свідомості українців. Такими закликами, патріотичною атмосферою кожен українець змінився, переборов у собі нечисть, став добрішим. Кожен усвідомив, що нас всіх об»єднує не тільки спільна обкладинка паспорта, а спільна історія, нація, душа.
Наступникам великого Кобзаря вже не грозить тотальне затемнення свідомості, бо нам болять рани наших Героїв, в пам’яті сяють їхні очі; на сторожі кожного українця долею випадку стоять наші захисники. З кожною кулею, яка зупиняла чиєсь серце, з кожною сльозинкою, кожною гримасою болю та страху ми ставали більш мужніми, сильнішими. Щоправда, заплатили зависоку ціну. Просимо своєї чистою безмежною українською душею у Бога заступництва…