Доле, де ти?.." (Т. Шевченко "Мені однаково...", "Минають дні, минають ночі", "Думи мої, думи мої") Однаково — щось у цьому слові відштовхує й змушує насторожитися. Однаково — звучить меланхолійно і виснажено. Однаково — відчай, біль. Крик душі, що вирвався назовні і важким каменем зірвався в безодню, ледь подолавши межу Між думкою та сказаним, самотній і непочутий. Крик, що зовсім і не крик, а скоріше приречений стогін помираючого. Приреченість, байдужість, безпорадність, навіть зрада, та все одно, потаємна надія та непримиренність, прагнення кожної клітини тіла... Такі асоціації викликає в мене мінорне "однаково". З усіх гріхів байдужість є найтяжчим, бо саме ця вада людського характеру спричиняє серйозні проблеми, наслідками яких є втрата цінності людини в суспільстві. Людина, що не дає порад, ні до чого не прагне й не самовдосконалюється — просто існує, як бур'ян. Байдужість теж, здавалося б, можна вирвати з коренем, але вона виросте знов. Країна з населенням, якому байдуже до своєї долі, до майбутнього їх країни, приречена стати поневоленою. Міста потонуть у крові і сльозах, а їх мешканці навіть не поворухнуть пальцем, їм усе одно. Адже байдужість передбачає суцільне зречення. У лексиконі таких людей не існують повнозначні слова "Батьківщина", "сім'я", "кохання", бо ці поняття вже передбачають певну зацікавленість у житті рідної країни, коханої людини. Тоді постає питання: "Чи є повноцінна людина, власноруч позбавлена найдорожчого в житті?"
(Т. Шевченко "Мені однаково...", "Минають дні, минають ночі",
"Думи мої, думи мої")
Однаково — щось у цьому слові відштовхує й змушує насторожитися.
Однаково — звучить меланхолійно і виснажено.
Однаково — відчай, біль. Крик душі, що вирвався назовні і важким каменем зірвався в безодню, ледь подолавши межу Між думкою та сказаним, самотній і непочутий. Крик, що зовсім і не крик, а скоріше приречений стогін помираючого.
Приреченість, байдужість, безпорадність, навіть зрада, та все одно, потаємна надія та непримиренність, прагнення кожної клітини тіла... Такі асоціації викликає в мене мінорне "однаково".
З усіх гріхів байдужість є найтяжчим, бо саме ця вада людського характеру спричиняє серйозні проблеми, наслідками яких є втрата цінності людини в суспільстві. Людина, що не дає порад, ні до чого не прагне й не самовдосконалюється — просто існує, як бур'ян. Байдужість теж, здавалося б, можна вирвати з коренем, але вона виросте знов. Країна з населенням, якому байдуже до своєї долі, до майбутнього їх країни, приречена стати поневоленою. Міста потонуть у крові і сльозах, а їх мешканці навіть не поворухнуть пальцем, їм усе одно. Адже байдужість передбачає суцільне зречення. У лексиконі таких людей не існують повнозначні слова "Батьківщина", "сім'я", "кохання", бо ці поняття вже передбачають певну зацікавленість у житті рідної країни, коханої людини. Тоді постає питання: "Чи є повноцінна людина, власноруч позбавлена найдорожчого в житті?"