УХІХ ст. художня література стала загальновизнаною королевою мистецтв. Проте не всі її роди та жанри були в однаковому становищі. Так, у добу романтизму (1820-1830-ті рр.) домінувала лірика, в епоху реалізму (1830-1860-ті рр.) - епос, передовсім соціальний роман. А ось драма опинилася на узбіччі культурного процесу. Популярні до того романтичні п’єси з їхніми «жахливими таємницями» та героями- вигнанцями широку публіку цікавили дедалі менше.
Репертуарний вакуум почасти заповнювався інсценізаціями епічних творів (найпопулярнішими авторами «першоджерел» були Ч. Діккенс, О. Дюма-батько, Ежен Сю, О. де Бальзак, Ф. Достоєвський). Проте це проблеми не вирішувало.
То була «доба реалізму» з її посиленою увагою до аналізу гострих соціальних проблем, до вивчення взаємовпливів людини й середовища. На жаль, на всі ці «естетичні виклики часу» драматургія середини ХІХ ст. адекватної відповіді так і не дала. «Стара драма не втрималась на реалістичному ґрунті, - відзначав Микола Вороний, - вона зробилася драмою зовнішнього життя, з провідною - моральною чи громадською - ідеєю (грубою тенденцією), з виразним побутовим характером, з психологією дійових осіб, ординарних, залежних переважно від буденних дрібниць і через те вже не глибоких змістом: техніка їхня примітивна, трафаретна і невдячна для творчості драматурга і актора...»
УХІХ ст. художня література стала загальновизнаною королевою мистецтв. Проте не всі її роди та жанри були в однаковому становищі. Так, у добу романтизму (1820-1830-ті рр.) домінувала лірика, в епоху реалізму (1830-1860-ті рр.) - епос, передовсім соціальний роман. А ось драма опинилася на узбіччі культурного процесу. Популярні до того романтичні п’єси з їхніми «жахливими таємницями» та героями- вигнанцями широку публіку цікавили дедалі менше.
Репертуарний вакуум почасти заповнювався інсценізаціями епічних творів (найпопулярнішими авторами «першоджерел» були Ч. Діккенс, О. Дюма-батько, Ежен Сю, О. де Бальзак, Ф. Достоєвський). Проте це проблеми не вирішувало.
То була «доба реалізму» з її посиленою увагою до аналізу гострих соціальних проблем, до вивчення взаємовпливів людини й середовища. На жаль, на всі ці «естетичні виклики часу» драматургія середини ХІХ ст. адекватної відповіді так і не дала. «Стара драма не втрималась на реалістичному ґрунті, - відзначав Микола Вороний, - вона зробилася драмою зовнішнього життя, з провідною - моральною чи громадською - ідеєю (грубою тенденцією), з виразним побутовим характером, з психологією дійових осіб, ординарних, залежних переважно від буденних дрібниць і через те вже не глибоких змістом: техніка їхня примітивна, трафаретна і невдячна для творчості драматурга і актора...»