Вірші про природу стали неперевершеними зразками пейзажної лірики, поет вміє не тільки побачити красу російської природи, а й передати її мінливість наповнити свої ліричні мініатюри глибоким філософським підтекстом: «Цей ось листок, що відсох і обірвався, // Золотом вічним горить в піснеспіві». Фет широко використовує яскраві деталі, конкретні прикмети пори року чи часу, які викликають певні асоціації, (таку техніку надалі використають Чехов і Бунін).
Колір і звук, зорові й слухові образи у вішах Фета доповнюють один одного, багатьом були незрозумілими такі визначення, як «дзвінкий сад», «румяна скромність», «таюча скрипка», «серце квітує», але таку єдність всіх людських почуттів проголосять своїм гаслом символісти.
Безмежну владу над героєм має й жіноча краса. Споглядання чарівного обличчя коханої жінки дарує йому не меншу естетичну насолоду, ніж нескінченне милування природою. На відміну від віршів про природу, вірші про кохання у нього позбавлені конкретності, вони привертають увагу насамперед глибиною передачі почуттів, найтонших порухів людської душі. Основний мотив інтимної лірики Фета – життєствердне почуття кохання, завжди світле і радісне. Одухотворена і людяна любов стає у нього осяйним святом. «Мовою кохання» говорять пахощі квітів, солов’їний спів, місячне сяйво, людина чує її, бо сама закохана: «Як не розквітнути всевидющому маю // При ріднім відблиску очей таких!» Але зустрічаються вірші, сповнені особливої ніжності та глибокого суму: «Сонця промінь межи хмар…», «Давні листи», «Ти відстраждала, я ж іще страждаю…». В них тема кохання пов’язана не тільки зі спогадами про неповторну втрату, а втілює всі тривоги і негаразди людського життя. Поет використовує символи згасання і смерті, заходу сонця, вечірньої зорі, чорної мли.
Вірші про природу стали неперевершеними зразками пейзажної лірики, поет вміє не тільки побачити красу російської природи, а й передати її мінливість наповнити свої ліричні мініатюри глибоким філософським підтекстом: «Цей ось листок, що відсох і обірвався, // Золотом вічним горить в піснеспіві». Фет широко використовує яскраві деталі, конкретні прикмети пори року чи часу, які викликають певні асоціації, (таку техніку надалі використають Чехов і Бунін).
Колір і звук, зорові й слухові образи у вішах Фета доповнюють один одного, багатьом були незрозумілими такі визначення, як «дзвінкий сад», «румяна скромність», «таюча скрипка», «серце квітує», але таку єдність всіх людських почуттів проголосять своїм гаслом символісти.
Безмежну владу над героєм має й жіноча краса. Споглядання чарівного обличчя коханої жінки дарує йому не меншу естетичну насолоду, ніж нескінченне милування природою. На відміну від віршів про природу, вірші про кохання у нього позбавлені конкретності, вони привертають увагу насамперед глибиною передачі почуттів, найтонших порухів людської душі. Основний мотив інтимної лірики Фета – життєствердне почуття кохання, завжди світле і радісне. Одухотворена і людяна любов стає у нього осяйним святом. «Мовою кохання» говорять пахощі квітів, солов’їний спів, місячне сяйво, людина чує її, бо сама закохана: «Як не розквітнути всевидющому маю // При ріднім відблиску очей таких!» Але зустрічаються вірші, сповнені особливої ніжності та глибокого суму: «Сонця промінь межи хмар…», «Давні листи», «Ти відстраждала, я ж іще страждаю…». В них тема кохання пов’язана не тільки зі спогадами про неповторну втрату, а втілює всі тривоги і негаразди людського життя. Поет використовує символи згасання і смерті, заходу сонця, вечірньої зорі, чорної мли.