Образ Татьяни Ларіної в романі "Євгеній Онєгін" змальований Пушкіним з великою сердечністю та теплом. Спочатку ми зустрічаємося з Татьяною — провінційною дівчиною, потім — з дамою вищого світу. Для цього образу характерні жіночість, скромність. Татьяна близька природі, простому народу, навіть назвав Пушкін свою героїню не випадково Татьяною. Він підкреслює її незвичайність: "печальна, дика, мовчазна, неначе сарна, полохлива..." Татьяна зростає самотньою, вона завжди замислена. Оточення не впливає на її формування. Вона любить слухати розповіді своєї няні, любить романи про незвичайних героїв, почуття, її душа зливається з рідною природою.
Приїзд Онєгіна перевернув життя Татьяни, він не схожий на інших, незвичайний, тому у серці героїні зароджується кохання. Щаслива і нещасна у своєму коханні, вона, звертається до книжок та природи, тому що їй ні з ким поділитися своєю таємницею. Татьяна сама стає схожою на героїнь прочитаних романів, вона все розповідає няні. Пушкін відмічає народний вплив, який і сформував характер Татьяни. Татьяна пише Онєгіну ніжного, відкритого, зворушливого листа. Її кохання зливається з поетичним зображенням природи, і все це сприймається, як саме життя. Це улюблений образ Пушкіна. Він підкреслює: "моя душа", "Татьяно, друже мій Татьяно". Ні холодна відмова Онєгіна, ні час не змогли вбити почуття Татьяни, тому що вона вихована була на народному сприйнятті природи, у важкі й радісні хвилини її душа споріднена з природою, навіть пейзажні картини Пушкін дає через сприйняття Татьяни: зима для неї — казки, ворожіння. Цим Пушкін підкреслює народність героїні. Про її мрії, сни автор говорить серйозно і в той же час розчулено. Він любить Татьяну, це єдиний образ у романі, про який Пушкін не говорить з іронією.
Образ Татьяни Ларіної в романі "Євгеній Онєгін" змальований Пушкіним з великою сердечністю та теплом. Спочатку ми зустрічаємося з Татьяною — провінційною дівчиною, потім — з дамою вищого світу. Для цього образу характерні жіночість, скромність. Татьяна близька природі, простому народу, навіть назвав Пушкін свою героїню не випадково Татьяною. Він підкреслює її незвичайність: "печальна, дика, мовчазна, неначе сарна, полохлива..." Татьяна зростає самотньою, вона завжди замислена. Оточення не впливає на її формування. Вона любить слухати розповіді своєї няні, любить романи про незвичайних героїв, почуття, її душа зливається з рідною природою.
Приїзд Онєгіна перевернув життя Татьяни, він не схожий на інших, незвичайний, тому у серці героїні зароджується кохання. Щаслива і нещасна у своєму коханні, вона, звертається до книжок та природи, тому що їй ні з ким поділитися своєю таємницею. Татьяна сама стає схожою на героїнь прочитаних романів, вона все розповідає няні. Пушкін відмічає народний вплив, який і сформував характер Татьяни. Татьяна пише Онєгіну ніжного, відкритого, зворушливого листа. Її кохання зливається з поетичним зображенням природи, і все це сприймається, як саме життя. Це улюблений образ Пушкіна. Він підкреслює: "моя душа", "Татьяно, друже мій Татьяно". Ні холодна відмова Онєгіна, ні час не змогли вбити почуття Татьяни, тому що вона вихована була на народному сприйнятті природи, у важкі й радісні хвилини її душа споріднена з природою, навіть пейзажні картини Пушкін дає через сприйняття Татьяни: зима для неї — казки, ворожіння. Цим Пушкін підкреслює народність героїні. Про її мрії, сни автор говорить серйозно і в той же час розчулено. Він любить Татьяну, це єдиний образ у романі, про який Пушкін не говорить з іронією.