В історію нашого письменства, отже, й усієї національної духовности, Іван Франко увійшов як друга величина після Тараса Шевченка.
Вершинним злетом поета, поза всяким сумнівом, стала філософсько-політична поема „Мойсей“. Від часу написання (1905) донині цей універсальний твір викликає різні, трактування. У кінцевому підсумку це залежить, з одного боку, від філософсько-світоглядних „установок“ самих же критиків, а з іншого — від філософської та естетичної глибини аналізованого твору, якого, напевно, не слід прочитувати однозначно, не забуваючи, що твір на біблійно-релігійній основі не є простим віддзеркаленням біблійної оповіді, а має свої внутрішні особливостi, які роблять його багатозначним і водночас цілеспрямованим у надзвичайно актуальну проблему національного лідера.
Дослідження поеми, як звичайно, наводило авторів на розмову про „атеїзм“, „матеріялізм“ письменника і на його віру, а в часи тоталітаризму вона була спекулятивним твердженням про повне „неприйняття“ І. Франком ідеалістичної концепції світобудови і, зокрема, релігії, у т. ч. й українського кліру.
І коли Іван Франко творить образ Мойсея — національного Провідника, який веде народ до „обітованої землі“, то, вкладаючи у свою художню візію символічний зміст, прозоро, силою художньої суґестії говорить своїм сучасникам і майбутнім поколінням читачів — широкому загалу суспільства, що власна держава („обітована земля“) є Господнім покликом, який мусять виконати Провідник і з ним увесь народ.
Божественна місія Мойсея, наділеного волею Бога, має завершитися переходом із неволі у... царство свободи. Підкреслюємо: сакральний характер центрального образу поеми конкретизується у діяльності Провідника, в його державницькій місії, яку покликані зрозуміти всі, хто хоче свободи.
В історію нашого письменства, отже, й усієї національної духовности, Іван Франко увійшов як друга величина після Тараса Шевченка.
Вершинним злетом поета, поза всяким сумнівом, стала філософсько-політична поема „Мойсей“. Від часу написання (1905) донині цей універсальний твір викликає різні, трактування. У кінцевому підсумку це залежить, з одного боку, від філософсько-світоглядних „установок“ самих же критиків, а з іншого — від філософської та естетичної глибини аналізованого твору, якого, напевно, не слід прочитувати однозначно, не забуваючи, що твір на біблійно-релігійній основі не є простим віддзеркаленням біблійної оповіді, а має свої внутрішні особливостi, які роблять його багатозначним і водночас цілеспрямованим у надзвичайно актуальну проблему національного лідера.
Дослідження поеми, як звичайно, наводило авторів на розмову про „атеїзм“, „матеріялізм“ письменника і на його віру, а в часи тоталітаризму вона була спекулятивним твердженням про повне „неприйняття“ І. Франком ідеалістичної концепції світобудови і, зокрема, релігії, у т. ч. й українського кліру.
І коли Іван Франко творить образ Мойсея — національного Провідника, який веде народ до „обітованої землі“, то, вкладаючи у свою художню візію символічний зміст, прозоро, силою художньої суґестії говорить своїм сучасникам і майбутнім поколінням читачів — широкому загалу суспільства, що власна держава („обітована земля“) є Господнім покликом, який мусять виконати Провідник і з ним увесь народ.
Божественна місія Мойсея, наділеного волею Бога, має завершитися переходом із неволі у... царство свободи. Підкреслюємо: сакральний характер центрального образу поеми конкретизується у діяльності Провідника, в його державницькій місії, яку покликані зрозуміти всі, хто хоче свободи.