«Як зваблять, бувало,запорожці до себе в Січ якогось хлопця з Гетьманщини, то спершу випробовують, чи годиться він у запорожці. Накажуть йому, наприклад, варити кашу: «Дивись же, вари так, щоб не сира була й не перекипіла. А ми підемо косити. Коли зготуєш, то виходь на таку-то могилу та клич нас; ми почуємо та й прийдемо». Візьмуть коси та й підуть буцімто косити. А кий чорт хочеться їм косити! Залізуть в очерет і лежать. Ото хлопець зварить кашу, виходить на могилу і починає кликати. Вони чують, та не відгукуються. Кличе він їх, кличе, а тоді в сльози: «От занесла мене нечиста сила до цих запорожців! Лучче було б сидіти вдома при батькові, при матері! Ох, бідна моя голівонько! Кий біс заніс мене до цих запорожців!» А вони лежать у траві, вислухають усе це й кажуть: «Ні, це не наш!» Тоді повернуться в курінь, дадуть тому хлопцеві коня і грошей на дорогу й скажуть: «Іди собі до нечистого! Нам таких не треба!» А котрий хлопець вдасться спритний та кмітливий, той, вийшовши на могилу, крикне зо два рази: «Гей, панове молодці, ходіть кашу їсти!». А як не відгукнуться, то він: «Ну, то дідько з вами, як мовчите! Я й сам можу кашу їсти!» Та ще вдарить гопака на могилі: «Ой тут мені погуляти на роздоллі!» Й затягнувши на весь степ козацької пісні, йде до куреня та й ну молотити кашу. Тоді запорожці, лежачи в траві, кажуть: «Це наш!» І, прихопивши коси, йдуть собі до куреня. А він: «Де вас чорти носили, панове? Кликав я вас, кликав та й захрип, а тоді, щоб не вистигла каша, почав сам їсти». Перезирнуться між собою запорожці й скажуть йому: «Ну, чура, вставай! Годі тобі бути хлопцем: тепер ти рівний нам козак». І приймають його в товариство». З історичних свідків Боплан і Шевальє стверджують, нібито у козаків існував звичай приймати у своє коло лише того, хто пропливе всі пороги проти течії Дніпра
