Українська мова систематично заборонялась і переслідувалась спе-ціальними державними вердиктами та урядовими указами. Переслі-дування її тривало століттями, бере початок від указів Петра І 1708-1710, 1720 рр. про заборону українського книгодрукування та Катерини II про заборону викладання української мовою у Києво- Могилянській академії (1754 р.). 20 червня 1863 р. вийшло таємне розпорядження царського уряду (відоме як Валуєвський циркуляр), у якому міністр внутрішніх справ П. Валуєв наказав: «щоб до друку дозволялися тільки такі твори на ма-лоросійській мові, які належали до галузі вишуканої літератури, про-пуском книг на малоросійській мові як духовного змісту, так навчаль-них і взагалі призначених для першопочаткового читання народу, призупиняється» [320, с. 275]. Російський уряд занепокоїло те, що «при-хильники малоросійської народності» звернули свої погляди на неос- вічену масу, взялися видавати дешеві книги для читання на південно- руському наріччі», що могло «підірвати державний лад.» У циркулярі стверджувалося, що «ніякої окремої малоросійської мови не було, не має і не може бути» і, що наріччя, яке вживається в Україні, є та сама російська мова «тільки зіпсована впливом на неї Польщі» [320, с.275]. Цензура під різними приводами різко обмежила друкування навіть художньої літератури. Синод 3 липня 1863 р., у свою чергу, запропо-нував усім духовним цензурним комітетам не дозволяти релігійних видань на українській мові [285, с. 60]. 31863 р. видання книжок укра-їнською мовою у межах імперії майже припинилося. Політика, що проводилась з 1863 р. стосовно поляків, українців, бі-лорусів і литовців, вперше в історії Росії відкрито переслідувала мету культурно-мовної русифікації [249, с. 190]. Відносно українців ця полі-тика русифікації мала за мету повну асиміляцію народу [248, с. 107]. Для зведення української мови до рівня селянської говірки Ем- ським указом від 18 травня 1876 р. проголошувалося: « Не допускати
20 червня 1863 р. вийшло таємне розпорядження царського уряду (відоме як Валуєвський циркуляр), у якому міністр внутрішніх справ П. Валуєв наказав: «щоб до друку дозволялися тільки такі твори на ма-лоросійській мові, які належали до галузі вишуканої літератури, про-пуском книг на малоросійській мові як духовного змісту, так навчаль-них і взагалі призначених для першопочаткового читання народу, призупиняється» [320, с. 275]. Російський уряд занепокоїло те, що «при-хильники малоросійської народності» звернули свої погляди на неос- вічену масу, взялися видавати дешеві книги для читання на південно- руському наріччі», що могло «підірвати державний лад.» У циркулярі стверджувалося, що «ніякої окремої малоросійської мови не було, не має і не може бути» і, що наріччя, яке вживається в Україні, є та сама російська мова «тільки зіпсована впливом на неї Польщі» [320, с.275]. Цензура під різними приводами різко обмежила друкування навіть художньої літератури. Синод 3 липня 1863 р., у свою чергу, запропо-нував усім духовним цензурним комітетам не дозволяти релігійних видань на українській мові [285, с. 60]. 31863 р. видання книжок укра-їнською мовою у межах імперії майже припинилося.
Політика, що проводилась з 1863 р. стосовно поляків, українців, бі-лорусів і литовців, вперше в історії Росії відкрито переслідувала мету культурно-мовної русифікації [249, с. 190]. Відносно українців ця полі-тика русифікації мала за мету повну асиміляцію народу [248, с. 107].
Для зведення української мови до рівня селянської говірки Ем- ським указом від 18 травня 1876 р. проголошувалося: « Не допускати