Вже в другій чверті XVIII століття було зрозуміло, що царизм не має жодних намірів щодо збереження української автономії, передбаченої ще Березневими статтями 1654 року. Після двірцевого перевороту 1762 року на московський імператорський престол зійшла Катерина II, дружина імператора Петра III, яка одразу спрямувала всі зусилля на посилення влади самодержавства у величезній імперії. Важливим аспектом у політиці імператриці стало так зване «зросійщення ополячених окраїн» (під «окраїнами» царизм вбачав українські та білоруські землі). Такі плани Катерини II не передбачали ні існування козацької держави Гетьманщини, ні козацьких вольностей, ні Запорізької Січі. Коли 1764 року було ліквідовано гетьманщину, а ще через рік — полково-сотенний устрій на Слобожанщині, останнім оплотом української свободи залишалася Запорізька Січ, яку в панівних колах Росії бачили як «кубло бунтівників та бандитів». Царизм лише чекав слушної нагоди для ліквідації козацької вольниці.
