Наприкінці 18 — початку 19 ст. публікації з проблем української історії набувають якостей професійних наукових досліджень (у 18 ст. історичні розвідки писали переважно аматори — канцеляристи, урядовці, військові та ін. — на дозвіллі). Це було наслідком процесу інституціоналізації історичної науки, зокрема створення університетів, які, поряд з науковими товариствами, стали осередками дослідження історії, підготовки когорти професійних істориків. У Харківському університеті (ств. 1805; нині Харківський національний університет), зокрема, працювали такі відомі вчені, як Х.Роммель, І.Шад, І.Кронеберг, М.Лунін, В.Цих, які створили там ґрунт для появи харківської наукової школи істориків.
Наприкінці 18 — початку 19 ст. публікації з проблем української історії набувають якостей професійних наукових досліджень (у 18 ст. історичні розвідки писали переважно аматори — канцеляристи, урядовці, військові та ін. — на дозвіллі). Це було наслідком процесу інституціоналізації історичної науки, зокрема створення університетів, які, поряд з науковими товариствами, стали осередками дослідження історії, підготовки когорти професійних істориків. У Харківському університеті (ств. 1805; нині Харківський національний університет), зокрема, працювали такі відомі вчені, як Х.Роммель, І.Шад, І.Кронеберг, М.Лунін, В.Цих, які створили там ґрунт для появи харківської наукової школи істориків.