Політика періоду правління Брежнєва радикально відрізняється від попереднього історичного періоду змін.
Після крутих змін в політиці при Хрущеве прихід Брежнєва на пост Генерального секретаря партії означає повернення до більшої розміреності в політичному житті, що виражається, серед іншого, в надзвичайній, в порівнянні з попереднім періодом, стабільності складу керівництва країни. Протягом 18 років перебування Брежнєва у влади радянський уряд проводить реалістичну політику, відмовившись від хрущовських «планів» побудови комунізму на користь зовнішньої скромнішої концепції «розвиненого соціалізму» як стадії, на якій, на думку керівництва, і знаходиться СРСР. Глибоко консервативна по своїх політичних поглядах, брежнєвська “команда” починає свою діяльність з того, що зосереджується на питаннях економічного розвитку країни і приступає з 1965 до проведення ряду реформ, орієнтованих на надання більшій самостійності підприємствам. Результатом цих реформ стає деяке підвищення рівня життя населення, особливо сільського, проте після першого періода дійсного зростання в економіці країни до середини 70-х років з’являються ознаки застою, а незмінність політичного керівництва приводить до розростання номенклатури, стурбованої головним чином збереженням своїх постів і привілеїв. Претензія партії на керівну роль у всіх сферах життя суспільства виражається перш за все в одержимості ідеєю повного контролю над інтелігенцією. Образ всемогутньої держави починає давати тріщини з появою феномена дисидентства, яке як би символізує, – хоча самих дисидентів нікчемно мало – що поширюється прірва між владою і суспільством. На міжнародній арені Брежнєв продовжує слідувати початому курсу Хрущовим на розвиток діалогу із Заходом. Врегулювання статусу Берліна, визнання непорушності меж в Східній Європі і особливо перші двосторонні угоди по роззброєнню є відчутними досягненнями політики розрядки, кульмінацією якої стає підписання Хельсінких угод. Ці успіхи, проте, виявляються серйозно підірваними підступами СРСР в Африці, а потім і прямим вторгненням до Афганістану в 1979, після чого в міжнародних справах знов запанувала напруженість.
Ввод советских войск в Чехословакию(1968)
Было проведено совещание по безопасности и сотрудничеству в европе в хельсинки
И начало афганистанской войны в 1979
Політика періоду правління Брежнєва радикально відрізняється від попереднього історичного періоду змін.
Після крутих змін в політиці при Хрущеве прихід Брежнєва на пост Генерального секретаря партії означає повернення до більшої розміреності в політичному житті, що виражається, серед іншого, в надзвичайній, в порівнянні з попереднім періодом, стабільності складу керівництва країни. Протягом 18 років перебування Брежнєва у влади радянський уряд проводить реалістичну політику, відмовившись від хрущовських «планів» побудови комунізму на користь зовнішньої скромнішої концепції «розвиненого соціалізму» як стадії, на якій, на думку керівництва, і знаходиться СРСР. Глибоко консервативна по своїх політичних поглядах, брежнєвська “команда” починає свою діяльність з того, що зосереджується на питаннях економічного розвитку країни і приступає з 1965 до проведення ряду реформ, орієнтованих на надання більшій самостійності підприємствам. Результатом цих реформ стає деяке підвищення рівня життя населення, особливо сільського, проте після першого періода дійсного зростання в економіці країни до середини 70-х років з’являються ознаки застою, а незмінність політичного керівництва приводить до розростання номенклатури, стурбованої головним чином збереженням своїх постів і привілеїв. Претензія партії на керівну роль у всіх сферах життя суспільства виражається перш за все в одержимості ідеєю повного контролю над інтелігенцією. Образ всемогутньої держави починає давати тріщини з появою феномена дисидентства, яке як би символізує, – хоча самих дисидентів нікчемно мало – що поширюється прірва між владою і суспільством. На міжнародній арені Брежнєв продовжує слідувати початому курсу Хрущовим на розвиток діалогу із Заходом. Врегулювання статусу Берліна, визнання непорушності меж в Східній Європі і особливо перші двосторонні угоди по роззброєнню є відчутними досягненнями політики розрядки, кульмінацією якої стає підписання Хельсінких угод. Ці успіхи, проте, виявляються серйозно підірваними підступами СРСР в Африці, а потім і прямим вторгненням до Афганістану в 1979, після чого в міжнародних справах знов запанувала напруженість.