У далекому 1223 році до руських князів звернулися по до проти невідомого на той час народу половецькі хани. Незнайомці виявилися передовими загонами монголів – 25-тисячний корпус на чолі з Джебе та Субедеєм. Князівський з’їзд у Києві вирішив подати руку степовим сусідам – до половців вирушила нечувана до того на Русі рать – близько 60 тис. вояків майже з усіх земель. Та окремі дружини князів-Рюриковичів так і не злилися в єдину армію. Й рухалися вони окремо, й у бій вступали не всі разом, а як кому заманеться. Тож монголи легко перемогли руських воїнів та половців, багатьох князів убили, хтось утік, кинувши напризволяще своїх бійців. Одні літописи свідчать, що тоді загинуло 10 тисяч руських воїнів, інші – 30 тисяч… Потім у народі говорили, що саме тоді, на річці Калка, загинули билинні богатирі, й боронити Русь стало нікому.
Монголи рушили на Київ, який лишився без захисту, й підійшли до Новгорода-Святополча (на півдорозі між Каневом і Трипіллям). Проте невелике монгольське військо тоді не наважилося заглиблюватися в густо заселене Середнє Подніпров’я. Здавалося, страшна небезпека минула, тож руські князі знову розпочали чвари за колишній стольний град Володимира та Ярослава. В ті часи казали, що Київ легше здобути, ніж утримати. Інколи внаслідок князівських суперечок місто зазнавало жорстоких погромів. Тож іще до монгольської навали населення Києва скоротилося з майже 100 тис. до якихось 30-40 тис. Місто нагадувало дуже схудлу людину в старій розкішній одежині.
У 1236–1237 роках на кордонах Русі знову з’явилися монголи. Восени 1237 року вони порівняно невеликим військом у 30–50 тис. рушили на Північно-Східну Русь і вщент винищили міста Рязанського та Володимиро-Суздальського князівств. Після цього посунули на причорноморських половців. Хан Котян утік під захист угорського короля, а більшість рядових половців примусово інкорпорували до монгольського війська, й вони склали його найчисельнішу частину. Вже восени 1239 року хан Менгу, двоюрідний брат головнокомандувача монголів, хана Бату, взяв Переяслав та підійшов до берегів Дніпра навпроти Києва. Укріплення міста справили на полководця величезне враження, тож Менгу не наважився на штурм. Орда спалила Чернігів і рушила вгору по Десні, знищивши Путивль, Глухів, Рильськ.
Ворог на горизонті
У далекому 1223 році до руських князів звернулися по до проти невідомого на той час народу половецькі хани. Незнайомці виявилися передовими загонами монголів – 25-тисячний корпус на чолі з Джебе та Субедеєм. Князівський з’їзд у Києві вирішив подати руку степовим сусідам – до половців вирушила нечувана до того на Русі рать – близько 60 тис. вояків майже з усіх земель. Та окремі дружини князів-Рюриковичів так і не злилися в єдину армію. Й рухалися вони окремо, й у бій вступали не всі разом, а як кому заманеться. Тож монголи легко перемогли руських воїнів та половців, багатьох князів убили, хтось утік, кинувши напризволяще своїх бійців. Одні літописи свідчать, що тоді загинуло 10 тисяч руських воїнів, інші – 30 тисяч… Потім у народі говорили, що саме тоді, на річці Калка, загинули билинні богатирі, й боронити Русь стало нікому.
Монголи рушили на Київ, який лишився без захисту, й підійшли до Новгорода-Святополча (на півдорозі між Каневом і Трипіллям). Проте невелике монгольське військо тоді не наважилося заглиблюватися в густо заселене Середнє Подніпров’я. Здавалося, страшна небезпека минула, тож руські князі знову розпочали чвари за колишній стольний град Володимира та Ярослава. В ті часи казали, що Київ легше здобути, ніж утримати. Інколи внаслідок князівських суперечок місто зазнавало жорстоких погромів. Тож іще до монгольської навали населення Києва скоротилося з майже 100 тис. до якихось 30-40 тис. Місто нагадувало дуже схудлу людину в старій розкішній одежині.
У 1236–1237 роках на кордонах Русі знову з’явилися монголи. Восени 1237 року вони порівняно невеликим військом у 30–50 тис. рушили на Північно-Східну Русь і вщент винищили міста Рязанського та Володимиро-Суздальського князівств. Після цього посунули на причорноморських половців. Хан Котян утік під захист угорського короля, а більшість рядових половців примусово інкорпорували до монгольського війська, й вони склали його найчисельнішу частину. Вже восени 1239 року хан Менгу, двоюрідний брат головнокомандувача монголів, хана Бату, взяв Переяслав та підійшов до берегів Дніпра навпроти Києва. Укріплення міста справили на полководця величезне враження, тож Менгу не наважився на штурм. Орда спалила Чернігів і рушила вгору по Десні, знищивши Путивль, Глухів, Рильськ.