Більшовики, прийнявши Декрет «про червоний терор» після терористичних актів соціалістів-революціонерів — колишніх союзників більшовиків, проти більшовицьких лідерів, в основному вбивали людей, які не мали жодного стосунку до партії лівих соціалістів-революціонерів.
Російські історики, як правило, розглядають «червоний терор» лише в межах Радянської Росії у роки Громадянської війни (1917—1923)[12]. Таку позицію не можна вважати правильною, оскільки відомо, що органи більшовицької влади, включно з відділами ВНК РНК, діяли також і за межами Росії, зокрема у Києві, Харкові, Мінську та інших містах, що пізніше опинилися у складі СРСР. Українські історики[13] поширюють термін «червоний терор» і на сталінські репресії в СРСР до 1953 року.
Термін «червоний терор» застосовують також щодо діяльності комуністів Угорщини (1919), республіканців Іспанії (1936—1939) та комуністичної військової хунти Ефіопії (1977—1979).
Більшовики, прийнявши Декрет «про червоний терор» після терористичних актів соціалістів-революціонерів — колишніх союзників більшовиків, проти більшовицьких лідерів, в основному вбивали людей, які не мали жодного стосунку до партії лівих соціалістів-революціонерів.
Російські історики, як правило, розглядають «червоний терор» лише в межах Радянської Росії у роки Громадянської війни (1917—1923)[12]. Таку позицію не можна вважати правильною, оскільки відомо, що органи більшовицької влади, включно з відділами ВНК РНК, діяли також і за межами Росії, зокрема у Києві, Харкові, Мінську та інших містах, що пізніше опинилися у складі СРСР. Українські історики[13] поширюють термін «червоний терор» і на сталінські репресії в СРСР до 1953 року.
Термін «червоний терор» застосовують також щодо діяльності комуністів Угорщини (1919), республіканців Іспанії (1936—1939) та комуністичної військової хунти Ефіопії (1977—1979).