Політична ситуація, що склалася наприкінці XIV ст. на Балканах, якнайкраще сприяла агресивним замірам турків.
Болгарія, як уже зазначалося вище, остаточно розпалася в 1363 р. на три окремі держави - Тирновську, Відинську й Добруджу. Відсутність у їхніх правителів прагнення до об'єднання країни робила Болгарію закономірною жертвою османського завоювання.
Відцентрові тенденції поширювалися й у Сербії. Царювання Стефана Душана (1331-1355), який завоював візантійські землі до Егейського моря й оголосив себе в 1345 р. государем сербсько-грецького царства, стало "бабиним літом" середньовічної Сербії. Період її короткочасного процвітання завершився зі смертю Стефана. Його наступник - Урош (1355-1371) - не був обтяжений талантами попередника. Безхарактерний, довірливий, добродушний, він ледве ніс на собі тягар державних справ і не спромігся зберегти єдності країни. Фактично незалежними від центральної влади стали за його владарювання Албанія, Македонія, Фессалія, Епір.
Феодальна роздробленість охопила й етнічні сербські землі. Різні феодальні угруповання вели між собою запеклу боротьбу за державну владу. В цій боротьбі сербські феодали нерідко зверталися по до до сусідів. Наприкінці 70-х років XIV ст. в Сербії утворилися два полюси тяжіння: північними й центральними областями володів князь Лазар Хребелянович, південними - Бука Бранкович. Спроби князя Лазаря остаточно подолати роздробленість виявилися марними.
Своєрідністю позначався у цей період внутрішній розвиток Хорватії. На відміну від сербів і болгар, хорвати, подібно до угорців, сповідували католицизм. Конфесійна єдність сприяла політичному зближенню двох країн: з 1102 р. Хорватія перебувала в унії з Угорщиною. Дуалістичний характер Угорсько-Хорватського королівства мав гарантувати його слов'янській половині досить широку внутрішню автономію. Угорські королі, після окремої церемонії, коронувалися хорватським вінцем, а 12 хорватських племен на перших порах навіть не сплачували жодних державних податків і не виконували повинностей, окрім військової. Незважаючи на те, що наприкінці XIII й упродовж XIV ст. королівська влада ослабла, а могутність магнатів зросла, Угорсько-Хорватське королівство напередодні османського вторгнення на Балкани виявило більшу внутрішню згуртованість, аніж Болгарія і Сербія.
Самостійна Боснійська держава утворилася на початку XII ст. Вона вела тривалу боротьбу з угорськими феодалами, які намагалися її підкорити. Ця боротьба не завершилася навіть напередодні османського вторгнення.
Таким чином, війни між балканськими країнами поряд із феодальними суперечками в кожній із них полегшували завдання турецьким завойовникам.
Політична ситуація, що склалася наприкінці XIV ст. на Балканах, якнайкраще сприяла агресивним замірам турків.
Болгарія, як уже зазначалося вище, остаточно розпалася в 1363 р. на три окремі держави - Тирновську, Відинську й Добруджу. Відсутність у їхніх правителів прагнення до об'єднання країни робила Болгарію закономірною жертвою османського завоювання.
Відцентрові тенденції поширювалися й у Сербії. Царювання Стефана Душана (1331-1355), який завоював візантійські землі до Егейського моря й оголосив себе в 1345 р. государем сербсько-грецького царства, стало "бабиним літом" середньовічної Сербії. Період її короткочасного процвітання завершився зі смертю Стефана. Його наступник - Урош (1355-1371) - не був обтяжений талантами попередника. Безхарактерний, довірливий, добродушний, він ледве ніс на собі тягар державних справ і не спромігся зберегти єдності країни. Фактично незалежними від центральної влади стали за його владарювання Албанія, Македонія, Фессалія, Епір.
Феодальна роздробленість охопила й етнічні сербські землі. Різні феодальні угруповання вели між собою запеклу боротьбу за державну владу. В цій боротьбі сербські феодали нерідко зверталися по до до сусідів. Наприкінці 70-х років XIV ст. в Сербії утворилися два полюси тяжіння: північними й центральними областями володів князь Лазар Хребелянович, південними - Бука Бранкович. Спроби князя Лазаря остаточно подолати роздробленість виявилися марними.
Своєрідністю позначався у цей період внутрішній розвиток Хорватії. На відміну від сербів і болгар, хорвати, подібно до угорців, сповідували католицизм. Конфесійна єдність сприяла політичному зближенню двох країн: з 1102 р. Хорватія перебувала в унії з Угорщиною. Дуалістичний характер Угорсько-Хорватського королівства мав гарантувати його слов'янській половині досить широку внутрішню автономію. Угорські королі, після окремої церемонії, коронувалися хорватським вінцем, а 12 хорватських племен на перших порах навіть не сплачували жодних державних податків і не виконували повинностей, окрім військової. Незважаючи на те, що наприкінці XIII й упродовж XIV ст. королівська влада ослабла, а могутність магнатів зросла, Угорсько-Хорватське королівство напередодні османського вторгнення на Балкани виявило більшу внутрішню згуртованість, аніж Болгарія і Сербія.
Самостійна Боснійська держава утворилася на початку XII ст. Вона вела тривалу боротьбу з угорськими феодалами, які намагалися її підкорити. Ця боротьба не завершилася навіть напередодні османського вторгнення.
Таким чином, війни між балканськими країнами поряд із феодальними суперечками в кожній із них полегшували завдання турецьким завойовникам.
Объяснение: