Що ж було істинним у цьому творi??? Чому очевидним було, що Сомко не зможе отримати булаву Чому простолюди повірили I. Брюховецькому??? До чого це призвело? Яким має бути керівник держави???
Зображені у творі події відбуваються в трагічні для України часи Руїни, коли її роздирають різні політичні та соціальні орієнтації у суспільстві та в середовищі національної еліти. Це призвело до скликання «чорної ради» 1663 року.
Полковник Шрам із сином Петром їхали верхи Білогородським шляхом до Києва. «Був він син паволоцького попа, по прізвищу Чепурний, учився в Київській братській школі, і вже сам вийшов був на попи. Як же піднялись козаки з гетьманом Остряницею, то і він устряв до козацького війська; бо гарячий був чоловік Шрам і не всидів би у своїй парафії, чуючи, як іллється рідна йому кров за безбожний глум польських консистентів і урядників над українцями, за наругу католиків і уніатів над греко-руською вірою». За Богдана Хмельницького він був його першим помічником, відзначався хоробрістю й завзятістю у боях, тому було його так «пошрамовано вздовж і впоперек, що козаки, як прозвали його Шрамом, то й забули реєстрове його прізвище». Постарівши, постригся в попи, а у походи ходив його син Петро. Коли ж на Україні знову почалися чвари і роздори, люди знову обрали Шрама паволоцьким полковником.
Шрам з Петром заїжджають на хутір Хмарище до приятеля – заможного козака Череваня. Там якраз гостює божий чоловік – старий кобзар. Він розповідає про розбрат між козаками, про чвари між старшинами, та про те, як Іванець, обманом схиливши на свій бік запорожців, був обраний ними гетьманом. Ці новини засмутили Шрама, і він признається, що їде не на прощу в Київ, а до Сомка в Переяслав, щоб разом «привернути усю Україну до одної булави».
Петро знайомиться у Череваня з його дочкою Лесею й одразу закохується в неї. Дівчині він теж приглянувся. Черевань і Шрам домовляються їх одружити. Але Череваниха проти швидких заручин і пропонує спочатку поїхати на прощу до Києва, бо такі, мовляв, звичаї предків. Всі вирушають до Києва. У дорозі мати Лесі розказує Петру про свій сон і його тлумачення ворожкою – її дочка стане гетьманшею, до неї посватається сам Сомко. Петро зрозумів, що Череваниха не хоче бачити його зятем.
Подорожні прибули до Києва. Зустріли Тараса Сурмача – побратима Шрама. Він святкував народження сина, частуючи кожного, хто проходив вулицею повз його будинок. Коли оглядали монастир, бачили церемонію прощання старого запорожця з мирським життям. Перед тим, як піти у ченці, він влаштував пишне гуляння з козаками. «Шрам хоть і сердивсь на запорожців, да й сам не постеріг, як задививсь на них. Добрії молодці багато інколи діяли людям шкоди по Вкраїні, да, мимо того якось припадали до душі всякому… Гуляли вони і гульнею доводили, що все на світі суєта одна. Не треба було їм ні жінки, ні дітей, а гроші розсипали, як полову. Може, тим, що Запорожжє іспокон віку було серцем українським, що на Запорожжі воля ніколи не вмирала, давні звичаї ніколи не забувались, козацькі предковічні пісні до посліду дней не замовкали, і було те Запорожжє, як у горні іскра: який хоч, такий і розідми з неї огонь. Тим-то, мабуть, воно й славне поміж панами й мужиками, тим воно й припадало так до душі всякому!».
Зображені у творі події відбуваються в трагічні для України часи Руїни, коли її роздирають різні політичні та соціальні орієнтації у суспільстві та в середовищі національної еліти. Це призвело до скликання «чорної ради» 1663 року.
Полковник Шрам із сином Петром їхали верхи Білогородським шляхом до Києва. «Був він син паволоцького попа, по прізвищу Чепурний, учився в Київській братській школі, і вже сам вийшов був на попи. Як же піднялись козаки з гетьманом Остряницею, то і він устряв до козацького війська; бо гарячий був чоловік Шрам і не всидів би у своїй парафії, чуючи, як іллється рідна йому кров за безбожний глум польських консистентів і урядників над українцями, за наругу католиків і уніатів над греко-руською вірою». За Богдана Хмельницького він був його першим помічником, відзначався хоробрістю й завзятістю у боях, тому було його так «пошрамовано вздовж і впоперек, що козаки, як прозвали його Шрамом, то й забули реєстрове його прізвище». Постарівши, постригся в попи, а у походи ходив його син Петро. Коли ж на Україні знову почалися чвари і роздори, люди знову обрали Шрама паволоцьким полковником.
Шрам з Петром заїжджають на хутір Хмарище до приятеля – заможного козака Череваня. Там якраз гостює божий чоловік – старий кобзар. Він розповідає про розбрат між козаками, про чвари між старшинами, та про те, як Іванець, обманом схиливши на свій бік запорожців, був обраний ними гетьманом. Ці новини засмутили Шрама, і він признається, що їде не на прощу в Київ, а до Сомка в Переяслав, щоб разом «привернути усю Україну до одної булави».
Петро знайомиться у Череваня з його дочкою Лесею й одразу закохується в неї. Дівчині він теж приглянувся. Черевань і Шрам домовляються їх одружити. Але Череваниха проти швидких заручин і пропонує спочатку поїхати на прощу до Києва, бо такі, мовляв, звичаї предків. Всі вирушають до Києва. У дорозі мати Лесі розказує Петру про свій сон і його тлумачення ворожкою – її дочка стане гетьманшею, до неї посватається сам Сомко. Петро зрозумів, що Череваниха не хоче бачити його зятем.
Подорожні прибули до Києва. Зустріли Тараса Сурмача – побратима Шрама. Він святкував народження сина, частуючи кожного, хто проходив вулицею повз його будинок. Коли оглядали монастир, бачили церемонію прощання старого запорожця з мирським життям. Перед тим, як піти у ченці, він влаштував пишне гуляння з козаками. «Шрам хоть і сердивсь на запорожців, да й сам не постеріг, як задививсь на них. Добрії молодці багато інколи діяли людям шкоди по Вкраїні, да, мимо того якось припадали до душі всякому… Гуляли вони і гульнею доводили, що все на світі суєта одна. Не треба було їм ні жінки, ні дітей, а гроші розсипали, як полову. Може, тим, що Запорожжє іспокон віку було серцем українським, що на Запорожжі воля ніколи не вмирала, давні звичаї ніколи не забувались, козацькі предковічні пісні до посліду дней не замовкали, і було те Запорожжє, як у горні іскра: який хоч, такий і розідми з неї огонь. Тим-то, мабуть, воно й славне поміж панами й мужиками, тим воно й припадало так до душі всякому!».