Чи являється людина по своїй суті злою, чи доброю і здатною до самовдосконалення? (Является ли человек по своей сути злой, или доброй и к самосовершенствования?)
ДОБРО́ і ЗЛО Д. – одне з понять моралі та імперативно-оцінна категорія етики; абсолютна вселюд. цінність, причетність до якої наповнює життя людини сенсом; найвище благо, ціль цілей, гол. мета люд. життя. Деякі істотні грані категорії «Д.» виявляють шляхом її протиставлення категорії «З.», з’ясування їх істот. відмінностей та необхід. взаємозв’язку. Д. є самоцінним, не засобом для досягнення ін., локал. цілей. Уявлення про Д., розуміння його феномену перебувають в орган. взаємозв’язку з ідеалами сусп-ва й особистості. На відміну від прекрасного, яке теж є абсолют. вселюд. цінністю, що адресується людині у формі худож. образу, Д. являється нашій свідомості у натурал. вияві. Розуміння б тлумачення й аргументація природи й сутності Д. і З. істотно впливають на визначення ін. категорій етики та етичну концепцію. У категоріях «Д.» і «З.» найповніше виявляється специфіка моралі; Д. окреслюється морал. феномен – власне морал. аспект люд. діяльності, духовне життя особистості, її поведінки, взаємин між людьми, її ставлення до природи. Таємницю природи і сутності Д. часто намагалися розкрити за до категорії «щастя»; Д. ототожнювали з ним, вважаючи істот. моментом у структурі щастя або тим, що сприяє його досягненню. Д. тлумачиться і як людяність, що реалізується у відповід. вчинках людей, виявляється у їх чеснотах. Поняття «Д.» є результатом осмислення проблем співвідношення інтересів соц. спільнот і окремої особи, справедливості, можливостей самовдосконалення людини як особистості, усунення причин, які принижують гідність людини, обмежують можливості її самореалізації. Історично перші уявлення про Д. збігалися з уявленням про благо, прагмат. цінності. Це зумовлено синкрет. характером буття первіс. людей, їх свідомості. Ототожнення Д. з благом зафіксовано у виразах «нажити добра», «розтринькати добро, нажите батьками» та ін. Феномен Д. поступово виокремлювався зі сфери блага. Платон вважав «більшими» благами морал. чесноти людини. Аристотель створив класифікацію благ. Стоїки поділяли все існуюче на благо (Д.), З. і байдуже (адіафора). Доброчесність розуміли насамперед як знання Д. і З. Доброчесна людина діє відповідно до природ. законів, логосу, добровільно підкоряється долі і водночас переконана у своїй автономності. У підсумку Д. тлумачили як доброчесність, що виявляється у стані апатії, безпристрасності, байдужості, атараксії. У реліг. концепціях природи і сутності моралі, зокрема й у християнських, Д. протиставлено прагматиці, цінностям повсякден. життя; тлумачиться як втілення божествен. волі, адекватність волевияву людини системі відповід. реліг. догматів. У Новий час, коли корисність, прагмат. цінності стали домінуючими, Д. знову стали ототожнювати з благом. На думку Б. Спінози, людина керується не морал. законом Д., а прагненням до самозбереження і влас. вигоди. Ідеї утилітаризму та відвертого егоїзму проповідував Т. Гоббс. П.-А. Гольбах та Дж. Бентам ототожнювали Д. з
ДОБРО́ і ЗЛО Д. – одне з понять моралі та імперативно-оцінна категорія етики; абсолютна вселюд. цінність, причетність до якої наповнює життя людини сенсом; найвище благо, ціль цілей, гол. мета люд. життя. Деякі істотні грані категорії «Д.» виявляють шляхом її протиставлення категорії «З.», з’ясування їх істот. відмінностей та необхід. взаємозв’язку. Д. є самоцінним, не засобом для досягнення ін., локал. цілей. Уявлення про Д., розуміння його феномену перебувають в орган. взаємозв’язку з ідеалами сусп-ва й особистості. На відміну від прекрасного, яке теж є абсолют. вселюд. цінністю, що адресується людині у формі худож. образу, Д. являється нашій свідомості у натурал. вияві. Розуміння б тлумачення й аргументація природи й сутності Д. і З. істотно впливають на визначення ін. категорій етики та етичну концепцію. У категоріях «Д.» і «З.» найповніше виявляється специфіка моралі; Д. окреслюється морал. феномен – власне морал. аспект люд. діяльності, духовне життя особистості, її поведінки, взаємин між людьми, її ставлення до природи. Таємницю природи і сутності Д. часто намагалися розкрити за до категорії «щастя»; Д. ототожнювали з ним, вважаючи істот. моментом у структурі щастя або тим, що сприяє його досягненню. Д. тлумачиться і як людяність, що реалізується у відповід. вчинках людей, виявляється у їх чеснотах. Поняття «Д.» є результатом осмислення проблем співвідношення інтересів соц. спільнот і окремої особи, справедливості, можливостей самовдосконалення людини як особистості, усунення причин, які принижують гідність людини, обмежують можливості її самореалізації. Історично перші уявлення про Д. збігалися з уявленням про благо, прагмат. цінності. Це зумовлено синкрет. характером буття первіс. людей, їх свідомості. Ототожнення Д. з благом зафіксовано у виразах «нажити добра», «розтринькати добро, нажите батьками» та ін. Феномен Д. поступово виокремлювався зі сфери блага. Платон вважав «більшими» благами морал. чесноти людини. Аристотель створив класифікацію благ. Стоїки поділяли все існуюче на благо (Д.), З. і байдуже (адіафора). Доброчесність розуміли насамперед як знання Д. і З. Доброчесна людина діє відповідно до природ. законів, логосу, добровільно підкоряється долі і водночас переконана у своїй автономності. У підсумку Д. тлумачили як доброчесність, що виявляється у стані апатії, безпристрасності, байдужості, атараксії. У реліг. концепціях природи і сутності моралі, зокрема й у християнських, Д. протиставлено прагматиці, цінностям повсякден. життя; тлумачиться як втілення божествен. волі, адекватність волевияву людини системі відповід. реліг. догматів. У Новий час, коли корисність, прагмат. цінності стали домінуючими, Д. знову стали ототожнювати з благом. На думку Б. Спінози, людина керується не морал. законом Д., а прагненням до самозбереження і влас. вигоди. Ідеї утилітаризму та відвертого егоїзму проповідував Т. Гоббс. П.-А. Гольбах та Дж. Бентам ототожнювали Д. з